Місія у Нікарагуа | Суспільний портал Wake up
 21.06.2018      283      1
 

Місія у Нікарагуа


Почалося все так… Одного прекрасного дня пастор Андрій Данчук запитав у мене: чи бажаю я поїхати у Нікарагуа з місією? Звісно ця ідея мені відразу припала до душі тому, що я вже дуже давно мріяв поїхати до Латинської Америки і навіть намагався вивчити іспанську мову для цього. Андрій Данчук є пастором церкви «Добрий Самарянин» у м. Сакраменто, Каліфорнія. Я знайомий із ним вже досить довгий час і знаю, що він та його церква трудяться у багатьох куточках світу, допомагаючи людям і доносячи благу вістку – Євангеліє. Крім цього, я виростав у Будинку сімейного типу для дітей-сиріт, до організації якого він приклав чимало зусиль. Мене завжди вражали такі люди як пастор Андрій, в першу чергу своєю безкорисливою допомогою ближнім.

Шлях до служіння Господу у мене був довгим, хоча я завжди розумів, виростаючи у християнській сім’ї,  що саме це є вартісною працею на землі. На жаль, потопаючи у різних турботах, які приходять до людини з її дорослішанням, я помітив, що Біблійні істини ставали другорядними. Отож, розпочався мій місіонерський досвід із школи “Ковчег Спасіння”. Тут я отримав знання, навички і бажання служити Господу, віддати Йому свій час, будні, життя. Після закінчення навчання у місіонерській школі всіх студентів відправляли на практику. Таким чином я опинився у с. Хоцунь, що на Волині. Це село відразу зачарувало мене своєю оригінальністю, старизною, віддаленістю.

Життя тут наче зупинилося у часі. Багато будинків були дерев’яними, деякі були перекритими соломою. Проживали у ньому переважно старші люди. І мова у них також була «старечою». Багато слів для мене, як хлопця із Тернопільщини, були не зрозумілими, дивними та смішними (для прикладу кучерявий – гарахатий). За шість місяців проживання там я навчився багато: організовувати служіння, знаходити спільну мову із місцевим населенням, доглядати за скотиною (опікуючись малесенькою фермою, у якій нараховувалося 10 курей та три півні). По закінченні місіонерської практики ми отримали дипломи і дехто із нас продовжив перебувати на місії, а хтось почав вести звичне життя. Також і я, знайшовши роботу, працював. Але то було не те. Чогось бракувало. Відчувалася якась порожнеча. Хотілося більшого. Коли я відійшов від місії, з’явилося краще розуміння значущості служіння саме Богу. І от, вірю, що Господь бачив все це. І через деякий час я поїхав у Нікарагуа.

То була любов із першого погляду… По приїзді до міста-столиці Манагуа мене зустріла місіонерська група українців, постійним місцем проживання яких є штат Каліфорнія. Всі ці люди виглядали дуже щасливими. Завдяки чому у мені знову запалився вогник бажання служити Богу. Проїжджаючи до місця мого трьохмісячного проживання, я дивувався з їхніх доріг. На диво, вони були кращими від українських, хоча рівень життя у країні був значно нижчим. Прибувши до будинку, ми сіли поїсти. Пастора (жінка місцевого пастора) розклала на стіл пластмасові миски із рисом, квасолею та м’ясом. В той момент я ще не знав, що таку їжу їстиму кожен Божий день. Після України місцева кулінарія виглядала, м’яко кажучи, не такою вже й привабливою. Скуштувавши трішки, ми продовжували розмовляти. Раптом десь із стелі на плече Андрія Данчука впала малесенька ящірка. Скажу чесно, було трішки моторошно та боязко. Але, дивлячись як спокійно пастор струшує її із плеча, я зрозумів що він тут був вже не один десяток разів, і це явище є цілком нормальним.

Прокинувшись вранці, вийшовши на вулицю, я побачив прекрасні гори і вулкан, який майорів на окраїні міста десь далеко-далеко. Згодом я став розглядати, будинки, вулиці… Побут населення виглядав набагато біднішим, ніж той, що я звик бачити в Україні. Звідусіль лунали різноманітні звуки. Гуляючи вулицями, ми із пастором помітили велику кількість молитовних домів, які знаходились майже в кожному провулку. І ще одне мене збивало із пантелику: “жигулі” на американському континенті. Що вони взагалі тут роблять? Через деякий час з’являлись на горизонті  російські автобуси, а потім і російський автосалон із ПАЗіками загорнутими в целофан, новими! Дивина, одним словом.

І ось разом із місіонерською групою ми вирушили в місто Леон. Там у одній школі не було води, точніше, вода поступала надто повільно. Для того, щоб була хоч якась вода у школі, адміністрація зберігала вмикач постійно увімкненим. І так наповнялись діжки води для господарського використання. Це спричиняло масу незручностей… Там ми на чолі із Володимиром, чоловіком який побудував не одну колонку на Африканському континенті, бурили землю щоб дістатися до води. Потрібно було просвердлити сорокаметровий шар різних ґрунтів. На що у нас пішло п’ять днів.

Дорогою із Леона до Почоквапе ми заїхали у ще одне біднюще село. Там нас зустріли радісні і вдячні люди. Декілька років тому ця ж група місіонерів зробила колонку, через яку проходить чиста джерельна вода. Люди приходять зі всього села і набирають її. Але для того, щоб вода почала текти, потрібно зайти у приміщення церкви і включити вмикач. Так люди зі всього села заходять до храму із бажанням отримати воду. До цього вони взагалі не мали питної води і були змушені іти далеко, щоб її принести додому. Багато людей навіть вмирали через відсутність чистої води.

Місія Добрий Самарянин закупила ділянку землі із будівлею у селі Почоквапе, що розміщене на відстані чотири кілометри від столиці. Приміщення було у плачевному стані. Досить довгий час у ньому ніхто не жив. Хоча у порівнянні з іншими сусідніми “будівлями” воно виглядало прекрасно. І хазяїн виявляється був “толковим” дядьком. Поруч із хатинкою він побудував басейн для зберігання води, щоб у разі засухи поливати дерева та городину. Ця водойма в подальшому використовуватиметься для водного хрещення. Ще до мого приїзду у хатинці поміняли дах. Все інше потребувало негайного ремонту. Цим я і зайнявся… Невдовзі ми купили фарби і я розмальовував стіни. На допомогу мені прийшли місцеві хлопці: Даніель і Алан. Даніель розповідав свою насичену життєву історію і його прихід до Господа. Він володів великим кримінальним досвідом  що залишив сліди на його тілі у вигляді татуювань. Також він зізнався у вбивстві трьох людей, які вчинив десять років тому. Жартуючи, я запитав у нього: чи зараз продовжуєш вбивати людей?  На що, він процитував вірш із другого послання до Коринтян 5:17 : «Тому то, коли хто в Христі, той створіння нове, стародавнє минуло, ото сталось нове!».

Таким чином минали дні…

Пастор дав мені для користування мотоцикл, який знаходився у механіка вже довгий час. Все ж він його полагодив і я почав ним їздити. Заодне ми подружилися із механіком. І приводив я до нього на ремонт мотоцикла доволі частенько. Мені подобаються їхні люди. Вони є дуже привітними, світлими і щирими. Майже всі ходять до дому молитви, знають Писання, люблять один одного. Цей чоловік вирізнявся від інших своєю працьовитістю. Його можна було зустріти в будь-який час навпроти його дому, де він завжди ремонтував якийсь засіб пересування.

Поруч із механіком проживав іще один чоловік похилого віку. Одягнутий він був як справжній ковбой із американських фільмів. Постійно в сорочці, широкому капелюсі і завужених штанах, ну щоб зручно було їхати на велосипеді. А велосипед – то вже зовсім інша історія. Спереду велосипеда був прикріплений значок “ La misionera ”. Кермо було повністю завішане різними приборами і прапорами. На багажнику були розміщенні колонки. Цей дід, йому вже десь під вісімдесят, кожного дня проїжджав містом із ввімкнутими колонками через які звучали псалми або проповідь. Він дуже гордився своїм статусом місіонера як слуги Божого.

Після одного місяця мого перебування там до нас приїхав місіонер школи “Ковчег спасіння” Богдан Швець. Ми розпочали трудитися над машинкою для виготовлення блоків.

Одного вечора проїжджаючи через село ми побачили як люди проводять зібрання ввечері просто неба. У них немає ніякої будівлі, пластмасові крісла вони позносили із домів.  Їхнім багатством було бажання славити Бога. Дивлячись на них, ви не помітите ні краплі смутку, ні краплі нарікання. Вони переповненні щирою радістю та подякою Господу за все, що Він їм подарував.

Служіння Богу у них проходять дещо по іншому від того, що ми звикли бачити. Люди рухаються багато, плескають, підтанцьовують. У багатьох домах молитви є група прославлення, яка знаходиться спереду і танцює, розмахуючи різнокольоровими тканинами. Така діяльність зазвичай триває до однієї з половиною години.

Діти є також дуже щирими і добрими. Коли вони бачать людину із світлою шкірою вони одразу вигукують всі англомовні слова які їх вчили в школі. Коли почнеш розмовляти із ними, вони почнуть розповідати про досвід зустрічей із місіонерами та про подарунки, які вони отримували від різних місій. Багато дітей відвідують школи, які побудовані закордонними церквами.

Проживаючи у Нікарагуа, можна зустріти багато дивацтв. Для прикладу, один наш знайомий пастор Лестер недавно придбав автомобіль, щоб їздити та проводити служіння у віддаленому селі. Але ось прав то не має. То він постійно їздить вночі або на світанку. І права не має можливості зробити тому, що для нього, говорить, то є дорого.

Ще один пастор обладнав мотоцикла, розмістивши холодильник спереду. І так він роз’їжджає по місту, виготовляє для людей морозиво, завдяки чому має крихітні ресурси для життя. Також, навідуючись у село на зустріч пасторів, він прихоплює дрова у свій маленький прицепчик у мотоциклі, а потім продає їх у місті.

Цікаві випадки траплялися кожного дня…

Пригадуючи повсякденне життя людей у Нікарагуа, я ще раз переконуюсь, наскільки сильним та добрим є Господь. Він не забуває людей покинутих всіма і стимулює християн іти і спасати грішні душі поруч із всілякою допомогою сьогочасною. Мені завжди приємно зустрічатися із людьми, які присвятили своє життя служінню ближньому. І я переконаний, що пройшовши цей життєвий шлях, такі люди не відчуватимуть жалю на смертному одрі. Подивившись назад, хтось із них бачитиме щасливе обличчя дитини, хтось бачитиме вилікувану людину, хтось бачитиме спасенну душу від рабства гріха, а хтось – спасенне життя через дарунок води спраглому…

Ярослав  Комар

 


Об авторе: admin

Обсуждение: есть 1 комментарий
  1. Ростислав сказав:

    Радію цій чудовій можливості, що мають молоді люди, а саме, що можуть розказати про Ісуса Христа далеко від нашої неньки України та попутно зробити добрі справи для поліпшення їх побуту.

    Відповіcти

Ваш комментарий

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *